Судження Гіппократа - "лікар повинен бути справедливим при всіх обставинах" - давно стало аксіоматичним в медичній етиці. Історія, з одного боку, змінює обставини, а з іншого боку, дозволяє виявити серед них стійкі і повторювані. Одне з них - вірність своєму професійному обов'язку перед пацієнтом незалежно від його економічного стану, статі, раси, соціального стану, характеру захворювання, релігійних і політичних переконань, особистої до нього антипатії.

Постійні заклики до лікаря бути справедливим і гуманним по відношенню до хворого відтворюють немінливу реальність нерівності між здоровою і хворою людиною. Підставу цієї нерівності гранично ясно вдалося висловити Ф. Ніцше: "Хворий - паразит суспільства. Життя з боягузливою залежністю від лікарів і штучних заходів ... повинно б викликати глибоке презирство суспільства. Лікарям ж варто було б бути посередниками в цьому, - не рецепти, а кожен день нова доза відрази до свого пацієнта .. вищий інтерес життя ... " У цьому судженні Ніцше загострює відоме питання "як можна любити своїх ближніх?" питанням "як можна любити хворих?" Відповідь на це питання набуває особливого значення у зв'язку з поширеною і прийнятої багатьма медиками етичної позицією: "Бути справжнім лікарем - значить вміти любити хворого".

Про справедливість як природну властивість людської природи свідчить євангельська притча про самарянина . Відповідно до цієї притчі, зраненій людині не прийшли на допомогу ні священик, ні Левит. Іінший Прохожий же зглянувся, перев'язав йому рани, подбав про нього.У літературі існує ряд тлумачень притчі про самарянина. Як правило, під пораненою людиною, постраждалим від розбійників, розуміється людина взагалі, під священиком і левитом - старий закон, який не в змозі допомогти людині, а під ім'ям Самарянина - Сам Ісус Христос На думку професора суспільної охорони здоров'я та медицини В.Мак-Дермота (Корнельський університет, Нью-Йорк, США), лікар - це самарянин, людина, готова допомогти іншому у нещасті. яким повинен бути лікар-професіонал? По-перше, лікар повинен бути незалежний від своїх же політичних, національних та інших пристрастей. Самарянин допоміг іудеєві, хоча міг би сказати, навіщо допомагати тим, хто нас зневажає? Але в стражденному він побачив не чужого і далекого супротивника, а перш за все тільки людину. По-друге, лікар повинен бути готовий до надання медичної допомоги в різних обставинах. Самарянин пошкодував людину. Але не тільки в серці своєму пошкодував і поспівчував, але і не зупинився на одному цьому співчутті. Він негайно приступив до справи, до надання реальної, практичної допомоги, "перев'язав йому рани". По-третє, у своєму ставленні до хворого лікар повинен бути здатний до самовідданості, до відмови від зручностей і спокою заради допомоги хворому. Самарянин позбавив себе того, чого потребував ближній - "всадивши його на свою худобу" і сам йшов пішки. По-четверте, лікар повинен боротися за життя людини до кінця. Самарянин не обмежився одномоментною допомогою, але подбав про людину до його повного одужання.

Перелічені та властиві людині особливості у професійній лікарської етиці перетворюються з суб'єктивних схильностей в об'єктивну моральну основу лікування - в принцип справедливості. Принцип справедливості логічно об'єднує такі моральні початки, як самовідданість, незалежність, співчуття, милосердя, і тому він максимально відповідає і сприяє реалізації вихідної та кінцевої мети лікування - зцілення людини. Саме тому лікар не тільки може бути схильний до справедливості, але він повинен вміти віддати перевагу справедливості як моральному професійному принципу.

Богданна Павлишин, студентка Медичного Університету