Прагнення до справедливого облаштування світу притаманне людству з самого початку його існування. Питання про те, в чому полягає справедливість і як відрізнити справедливе від несправедливого завжди було предметом суперечок як простих людей, так і політиків, правознавців, філософів та теологів-богословів. Суперечки продовжуються до сьогодні. Вони породжують скепсис, тривалі дебати, які так і не привели до якогось спільного знаменника.

В сучасній етико- правовій культурі категорію «справедливість» тлумачать як «умовну належну рівновагу».

Традиційно Католицька Церква категорію «справедливість» використовує для позначення таких дій і вчинків, які співпадають з обов’язками віруючої людини перед Богом, а значить і перед людьми.

В старому Завіті справедливість тлумачиться в трьох аспектах: по-перше, праведний Бог дає людям законні права, які лежать в основі цього завіту – закон, якого мали дотримуватися всі мешканці Ізраїлю, Декалог. По-друге, в тих випадках, коли Бог втручається в життя людей, щоб допомогти їм подолати гріх і стати на шлях спасіння, справедливість стає головним принципом такого втручання. Приклад Царя Давида.

По-третє, справедливість Бога підтверджують події в історії народу Ізраїлю. Інколи справедливість у Старому Завіті тлумачать як вірність самому Завіту, що сприяє спасінню віруючих людей. Справедливість Бога карає, милує і водночас спасає людей.

У старому Завіті поняття «справедливість» є невід’ємним від поняття «праведність». Праведність і справедливість у такому розумінні використовують для позначення дій і вчинків особистості, які співпадають з Божими заповідями.

Праведність віруючої людини – це не лише морально-етична характеристика, а насамперед характеристика адекватної поведінки віруючої людини в межах заповідей Бога. Праведність особи тлумачать як кінцеву перемогу над власною гріховністю. Для поняття «справедливість» є характерним усвідомлення особистістю того факту, що в житті несправедливість, яка долається вірою, не виключає нової несправедливості, яка має бути знову подоланою як гріх. Визнаючи свою провину (несправедливість), віруюча людина має шанс отримати прощення від Бога і знову стати на праведний шлях (шлях справедливості). Праведність, як справедливість є невід’ємною характеристикою самосвідомості, самопізнання, рефлексії віруючої людини. Праведність як справедливість стає підґрунтям спасіння і отримання Царства Небесного. Спасенною буде та віруюча людина, набоці якої буде Бог. Тому в справі спасіння християнські пророки всі надії скеровують на божественну справедливість, яка стає однією з ключових умов спасінняі отримання Царства Небесного.

У Новому Завіті поняття праведності залишилося незмінним. Праведність тлумачилася як співвідносні з Божим волевиявленням дії і вчинки людини, які здійснюються на основі любові.

Людей, які страждають за праведність (справедливість), називали блаженними.

"Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне.

Іван Павло ІІ беатифікував 27 новомучеників під час візиту до Львова. Найвідоміші з них — владика Миколай Чарнецький , о. Микола Конрад зі Страдчу – прощі туди є традиційними; проголошений Праведником світу о. Омелян Ковч, який загинув у німецькому концтаборі за те, що рятував євреїв і прославився як «парох Майданека». До них уже складені літургічні молитви, намальовані ікони...

Сучасний Катехизм Католицької Церкви доповнює змістовний бік категорії «справедливість» соціальним аспектом її тлумачення, що фіксує бажані соціальні умови, які «дозволяють товариствам і кожній людині окремо отримати те, що їм належить відповідно до їхньої природи і їхнього покликання. Соціальна справедливість пов’язана зі спільним добром і виконанням влади» . Соціальна справедливість тісно пов’язується з активністю утвердження добра (Бога, життя) і водночас активним запереченням зла (диявола,смерті). Соціальна справедливість стає частиною більш широкої ідеї про повагу «трансцендентної» сутності людини. «Повага до особи передбачає повагу до прав, які випливають з її гідності як творіння Божого.

Одним із головних церковних документів, що обґрунтовує адекватне розуміння категорії «справедливість» є Пастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Радість та надія» (Gaudium et Spes, 07.12.1965), в розробці якої безпосередню участь приймав Іван Павло ІІ. Визначальною тезою стала ідея про те, що «Собор наголошує потребу пошани для людини, щоб кожний уважав свого ближнього, і то без вийнятку, неначе «другого себе», мавши передовсім увагу на його життя і на необхідні для його гідного проживання засоби, щоб не взоруватися на отому багатієві, що ніяк не подбав про вбогого Лазаря» ]. Натомість людський егоїзм, крайній егоцентризм, прагматизм долається лише завдяки «любові, яка в кожній людині вбачає ближнього, брата» . Братня любов сьогодні означає стати ближнім для іншого, слугувати йому в самому широкому сенсі слова. Ось чому справедливість – це обов’язок захищати знедолених, бідних, нужденних, яким загрожує банальна смерть від голоду і холоду, хвороб, насильства, і водночас обов’язок захисту всіх форм життя на планеті Земля.

На ІІ Ватиканському Соборі була підтверджена ідея про те, що людина неможе розраховувати на допомогу Бога, якщо вона сама не діє за принципами братства по відношенню до людей, створених за образом і подібністю до Бога. Ставлення людини до Бога- Отця і ставлення людини до людини-брата взаємо-пов’язані між собою, на чому акцентується в Святому Письмі: «хто не любить,той не пізнав Бога» (1 Ів. 4, 8).

Висновок. Католицька Церква тлумачить справедливість як цінність християнської моралі. Як моральна цінність справедливість мотивує дії і вчинки людей (віруючих та людей доброї волі) в боротьбі за Добро (Бога, життя) і в запереченні Зла (диявола, смерті). «Шукайте перше Царство
Боже та його справедливість, а все це вам додасться» (Мт. 6, 33).

Анна Жгун, парафіяльна катехит